Диву дався, вчувши це пан Генріх.
Диву давсь, ушам своїм не вірить.
А потому жалісно всміхнувся.
„Спасибі тобі, моя дитино!
Виджу я любов твою велику
І твою великую відвагу,
Та не можу я її прийняти.
Спасибі тобі й за цеє слово,
На яке ніхто з найближчих моїх
Не здобувсь. Досить мені і того,
Щоб пізнати, як мене ти любиш.
Але їхать до Салерна, доню,
Не мені вже! Ти покинь сю думку!
Швидко інший лікар тут прибуде,
Що весь біль на віки заспокоїть —
Всякі інші ліки не для мене.“
І заплакала дівчина гірко.
„Боже — каже — що ж то я вам винна,
Чом я вам не мила, що без серця
Ви мою відкидуєте жертву?“
„Жіночко, — сказав їй бідний Генріх, —
Ти говориш мов мала дитина,
Що напресь чогось і не міркує,
Чи це їй на користь, чи на шкоду;
Як чого забагне, дай їй зараз.
Нині дасть щось, завтра пожаліє;
Так і ти пожалуєш, дитино,
Бо то смерть страшне, не легке діло!“
Та спокійно мовила дівчина:
„Пане, мало ви мене пізнали.
Не кажіть цього, не досвідившись!“
Сумно мовив далі бідний Генріх:
„А при тім же ти не одинока,
