Ніч прийшла, лягли старі обоє,
При ногах їх спать лягла дівчина,
Та важка її проймає дума,
Гонить сон від неї люте горе.
Що згадає бідна свого пана,
То з очей річками ллються сльози,
Батьку й ненці ноги обливають,
Їх зо сну смачного пробуджають.
І пита отець свою дитину:
„Що це, доню? Ти чого так плачеш?“
Та мовчить дочка, не каже й слова.
І питає батько вже із-грізна:
„Що ти плачеш, не даєш нам спати?“
Та мовчить дочка, ще гірше плаче.
Жаль зробилось батькові старому,
Лагідно почав їй промовляти,
Щоб сказала, що їй серце тисне.
„Що згадаю, тату, свого пана,
Що згадаю його люті муки,
Що згадаю, як він добрий, щирий,
То з очей самі ті сльози ллються.“
А на те сказали батько й мати:
„Правду кажеш це, дитино люба!
Добрий, щирий пан наш, ані слова,
То що ж сльози ті йому поможуть?
Бог простер над ним свою правицю,
Божа воля! Цить, не плач, дитино!“
Так вони зацитькали дівчину,
Та вона не спала всю ту нічку,
І весь день німа, сумна ходила.
І знов ніч, лягли всі троє спати,
Та не спить дівчина у постелі.
