Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/27

Зайнятися ремеслом просвітнім.
Хоч сам він небагато знав,
Та як у полі вже робити
Не міг, то щиро забажав
Дітей хоч читання навчити.

Не довго й думавши, давай
До себе дітвору скликати.
Веде їх літом в поле, в гай,
Зимою до своєї хати.
І не відразу їх садив
За книжку ані за азбуку.
Чи то тому, що й сам блудив
Замало в книгах, чи судив
Він гостро книжную науку.
Він зацікавлював дітей
То повістками, то казками,
А головно на цей святий
Великий Божий світ — природу
Раз-в-раз увагу їх звертав.
На кожнім кроці свого ходу
Він щось цікаве зустрічав,
Про все умів щось розказати,
І вмів до всього нав'язати
Чи то випадок із життя,
Чи корисну якусь науку.
Умів і кожне він дитя
Розрушать, взяти мов за руку,
Збудити власні в нім думки
І визвать власнії уваги, —
Так що малії дітваки
Обдерті, босі, залюбки
До нього йшли, мов овечки
До пійла в час літньої спраги.
Та річ у тім іще не вся:
Їх до попівської оселі