Тут пригадалося йому все те, що риба мовила —
І глянь, мов знавши мисль його якраз і риба надплила.
Немов гора довжезная, що з хвиль широко вистирча, —
Отак покутника очам та риба появилася.
Та напереді голови — таке чи чули диво ви? —
Ця риба — хто б це збагнуть міг? — великий, довгий мала ріг.
По розі Ману взнав її і зараз впорав те одно:
За ріг міцною линвою він прив'язав своє судно.
Отак в судно запряжена на море риба поплила
І прудко та обачливо по хвилях геть його тягла.
Плила по морі вдовж і вшир, аж море ізлякалося.
І заревіло хвилями і страшно розігралося.
І в диких підскоках судно хиталося, металося,
Немов бабуся шпотаєсь, заточуєсь п'яненькая.
Земля ж немов ізслизла вся, весь шум її замовк як гріб;
Кругом повітря лиш видать і води і небесний стріп.
На водах тільки Ману був і з ним ще наймудріших сім,
Що позад риби плавали по морі на судні своїм.
І много, много літ тягла без втоми риба та судно,
У бистрім леті без ліку минало скель і лав воно.
Та ось роки минулися: по довгім-довгім плаванню
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/228
Цю сторінку схвалено