Покинемо неволю й разом станем
Там, де нема неволі, ні страждання.“
І радо Сайвія на стіс вступила.
Тоді ногою кріпко Гарісчандра
Драбину геть відкинув. І обоє
Навколішки упали коло трупа,
Зложили руки і думки свої
Понад усі терпіння й муки земні
Знесли високо, до богів безсмертних.
І ясно, легко стало їм в душі,
Немов прохожим, що з холодних дебрів,
З густого бору, із блудних стежок
На вільний, теплий, ясний степ виходять.
А там внизу вогонь тріщав, гудів,
Густими бовдурами дим валився
І полум'я кривавії язики
Вилися вгору. Ще не досягли
Тих, що в обіймах дружніх, у молитві
Стояли на версі, та звільна їх
Немов вінцем вогнистим обплітали.
Та що це враз за гомін ізчинився
При брамі кладовища? Що за люди
Валять юрбою, бігають усюди,
Когось шукають? А оті, що вкупі
К горючому костру простують, що це
За діда ветхого несуть в носилках?
Побачив Гарісчандра цей народ,
Побачив діда й стрепенувся. Ах!
Колись він знав його, знав тих усіх
Людей! Та ж це Айодії міщани!
А дід той — це його старезний прадід,
