Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/213

Цю сторінку схвалено

Дитини, плачучи, несла. Худа,
Бліда, обдерта жінка та нещасна
Ридала голосно, ламала руки,
Волосся рвала, все заводячи:
„Мій синку любий! Квіточко моя!
Дитя єдине, ти моя потіхо
Остання, ох, остання на землі!
Натішилась тобою злая доля!
Недовго жив ти на землі, та вспів
З вершин людського щастя, блиску, слави
Упасти низько, низько, в тьму неволі.
Та скільки натерпівся! Боже, Боже!
І голодом морив тебе наш пан,
І сік різками, копав як собаку,
З собаками кормив і спати клав,
Аж поки зла гадюка їдовита
Тебе у сні, мій любий, не вкусила.
О, горе, горенько моє! Я бідна
Кляла й благословила ту гадюку:
Кляла за те, що видерла мені
Мою єдину на землі надію;
Благословила ж за тото, що швидко,
Хоч з болем лютим, з лютої неволі
Тебе на волю, любий, довела“.

Почувши Гарісчандра крик її,
Прибіг на місце. Ставши оддалік,
Глядів на неї і на те маленьке
Посиніле, опухле тіло трупа.
Він не пізнав, нещасний, свого сина,
Ні жінки Сайвії, та дивлячись,
Подумав тільки: „Ось воно, нещастя!
Якась вдова мабуть, невільниця
Убога. А дитя — коли отак
Лежить у неї на колінах, то
Мені здається: свого сина бачу