Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/211

Розкидані, одні з пожару чорні,
А другі білі, звірями із м'яса
Обгризені — це бідолахів кості,
Котрим ні за що дерева купити,
Щоби спалить доразу всього трупа.
Нестерпний смрід долину залягав,
Захапував непривичнії груди.
Де-де курився дим, тріщав огонь,
І коло нього чуть було ридання,
Жінок голосіння й сирітський плач.

Вночі кладовище ставало ще
Страшніше. Мов криваві озера
Кипучі — полум'я кострів палало.
Шакали вили, сови та нічні
Погані птахи скиглили, немов
Пекельні демони, що позлітались
На людське м'ясо.

 День за днем минав. —
Обжився, звик у сім страшеннім місці
І грабарем зробився Гарісчандра.
Брудний, нечесаний, вонючий, в шкуру
Зашитий, він від ранку аж до ночі
З гаком в руці і з тикою в другій
По кладовищі бігав, стоси клав
І трупи обдирав. „Оце для мене,
Це для царя, а цеє для чандала" —
Так міркував. „З онтого трупа гарну
Сорочку я здобув, а з цього гарне
Здобуду покривало“.
 Далі! Далі!
Все діло, все здобича! Людське горе,
Сирітський плач, вдовиць гірке ридання,
Батьківський біль і материнські сльози —
Для нього все значило лиш одно: