„Та, на котру ніколи досі вітер
Холодний не повіяв, сонце не світило,
Тепер пішла в тяжку, ганебну службу!
Коритись мусить злій хазяйці, гнутись
Під тягаром, з криниць носячи воду,
Із лісу дрова! Та, котрої руки,
Мов пучки рожі ніжні, запахущі,
Тепер надавлювать мозолі мусить
На пальцях, мелючи на жорнах збіжжя
Та хусти перучи у річці! Та,
Котрої ясного обличчя з простих
Людей ніхто й побачити не смів,
Тепер за коси шарпана прилюдно
В неволю на збитковання пішла!
О, Боже мій! Що сталося зі мною?
О, Сайвіє, життя моє, мій раю!
О, сину мій, дитя моє єдине!
Це я, поганець, вас довів до того!
Я нелюд! Я проклятий! І все те
Я мусив бачити на власні очі,
І очі ті у мене не посліпли!
Все те переболіти мусив серцем,
І серце ще не трісло там у грудях!
О горе, горе, як бездонне море,
Тепер я чую, що ти з головою
Мене покрило і до віку вже
Не випустиш!“
Оттак ридав і плакав
Серед базару Гарісчандра бідний,
Волосся рвав на собі і об землю
З розпуки бився.
Раптом розступилась
Юрба, і Вісвамітра появився.
