Ти тямиш ті священії слова
Святої Веди? Уважай, щоб нині
Твоя обіцянка була такою ж
Правдивою! А то тобі прийдеться
Ваги прокляття мойого зазнати!
Сказавши це, знов геть пішов аскет,
А Гарісчандра, мов безумний з болю,
З тяжкої муки кидавсь і стогнав.
І знов до нього жінка підійшла,
І тихими, сердечними словами
Йому потіху капала на душу
І додавала сили та відваги
До лютого нечуваного діла.
„Мій друже! — мовила. — Не піддавайся
Надмірній тузі! Де ж лиш на часок
Розстатись нам. Ходім лишень на торг!
Чей Бог пошле нам ласкавого пана,
Тобі поталанить на скарб розжитись,
І всі ще в щастю ми заживемо!“
Зневолений погрозами аскета,
Словами жінки, горем безконечним,
Вкінці з землі піднявся Гарісчандра
І руки заламав і тяжко плакав;
А далі випрямивсь і так сказав:
Гарісчандра.
Га, так і буть! Моя дружино мила
Сповню, що кажеш! Підніму на тебе
Прокляту руку. Мов останній нелюд,
Мов дикий людоїд продам тебе.
Ох, не на те я брав тебе у батька
І не на те пестив тебе в палатах,
Щоб так з тобою розставатись нині!
Та що робить? На все те Божа воля.
