Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/193

Схиливши смирно голову, він тільки
Одно промовив слово: „Йду вже, йду!“
І взявши жінку дорогу за руку,
Прудкими кроками пустився йти.
Не здужала відразу слабосила
І ніжна жінка поспішить за ним,
Та ще з дитиною. Коли ж вона
Поперед Вісвамітру проходила,
Той разом палицю свою підняв
І вдарив нею бідную царицю.
Оглянувсь на удар той Гарісчандра,
Гарячі сльози полились з очей,
Та з уст його ні словечка докору
Не вийшло. Власним тілом заступив
Свою дружину, взяв дитя на руки
І ще раз вимовив: „Іду вже, йду!“
А більше вже ні слова не промовив.

 

VII

 

В недолі, кажуть, звільна час минає,
Та швидко місяць проминув в недолі
Цареві Гарісчандрі. Пилом вкритий,
Від сонця обгорілий, ув одежі
З кори, з дитям хорим на руках,
З дружиною прибитою нещастям
І голодом і недостатком, він
Помалу наближався перед брами
Преславної столиці бога Сіви,
Варанасі. А в брамі, глянь, уже
Мучитель невмолимий, Вісвамітра
Стоїть, його приходу дожидає.
Побачивши його, вклонився низько
Цар Гарісчандра, честь йому віддав,
А потім так промовив до аскета.