І птиця, наклювавшись, не здихала!
Зносіть каміння і немов собаку
Прикиньте ним його, піском засипте
І обсадіть тернами! Хай повік
Прокляте буде місце, де поліг він!“
І кинулась громада з диким криком
І стогоном прикидувать камінням
Мерця. А він лежав, немов дитя
Вколисане до сну, простягши руки,
З лицем спокійним, ясним, на котрому,
Здавалось, і по смерті тліла ще
Несказана утіха і любов.
Та швидко купою каміння труп
Покрився; кинений ізблизька камінь
Розбив всю чашку, сплющив до землі,
Похоронив навіки під собою.
