Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/163

Живе — лиш виплекать, зростить його,
І розів'єсь! Значить, і джерело
Життя ми маєм в собі, і не треба
Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!
О, Боже мій! Невже ж це може бути!
Невже ж ти тільки жартував, як батько
З дітьми жартує, в той час, як із раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай і дав нам на дорогу?“

В тій хвилі Каїн наче просіяв.
Чудовий супокій розлився враз
В його душі. Забулись всі страждання!
І сонце гріло, і земля ясніла,
Вся в золото й рожевий блиск повита,
Мов дівчина, що з купелі виходить.
На хвилю, оп'янілий щастям тим,
Він стратив пам'ять, і за грудь рукою
Хапавсь, і сам собі не вірив.
 „Боже!
Невже це правда? Навіть в моїм серці,
Гнилім, побитім і закам'янілім,
Живе ще, розвиваєсь і цвіте
Те райське сім'я, та свята любов!
О, так! Я чую це! Тепер, по довгих
Літах прокляття, я відроджуюсь
І оживаю! Наче крига льоду,
Так присла в серці мойому ненависть.
Мені так дуже жаль усіх людей,
Тих бідних, засліплених! Я їх так
Люблю з їх сліпотою й лютим горем,
З їх поривами до добра! Страшні,
Могучі ти покуси їм, о, Боже,
Порозставляв в дорозі, а слабою
Натуру їх вчинив! Оце мізерне
Знання, котре мов іскорку хоронять