Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/16

Приватну власність відбирати?“

В тій певності жили пани
Аж до останньої хвилини,
Своєї гордости вони
Не вменшували ні краплини.
І як не раз літньої днини,
Коли західній неба край
Вже вкрила груба, чорна туча,
І звільна, грізно суне, знай,
Глухими громами кипуча,
А тут ще сонічко жарить,
Немов натужує всі сили, —
Оттак пани людей гнітили
Найдужче в тій останній хвилі,
Коли вже дзвонарі спішили
На благовіст новий дзвонить.

 

III

От з тої то доби тяжкої
У моїй пам'яті старій
Пригода згадуєсь — такої
Не дай вам бачить, Боже мій!
Згадалося, як пан Мигуцький
З громадою пожартував,
Згадався плач і стогін людський,
Якого жарт той коштував.

От слухайте ж! Не в тій я цілі
Говорю вам про давнину,
Щоб, може, ви на дітях мстили
Батьків засліплених вину.
Бог з ними! Вже досить помстилась
Над ними власна сліпота.
Глядіть, лиш споминка лишилась