Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/159

Та біль в душі у Каїна остався,
Несвіцький гострий біль. Він застогнав,
І на студену площу льодовую
Мов труп звалився.
 Холод льодовий
Збудив його. Вже серед неба сонце
Ясніло мляво, холодно всміхалось,
Мов зраджена, ошукана надія.
Де вчора рай виднівсь, стояла нині
Піднебною стіною мряка біла,
Немов заслона. Каїн не жалів
За райським видом; він один лиш чув
У серці голос: „Геть відціля! Геть!“
І наче злодій, що в чужу комору
Закравшись, замість скарбу дорогого
Розпечене залізо в руку вхопив, —
Так Каїн вниз спішив з верха сніжного.
Важкії думи, мов над стервом круки,
Носилися і крякали над ним.

І думав він: „Так от чим Бог дурив
Вітця, мене і всіх людей. Бо ж певно,
Що без його знання і волі це
Не сталось би! Бо й хто ж роздер на двоє
Життя й знання, і ворогів заклятих
Із них зробив? Чи ж не його це діло?
Тоді, коли осібно в раю він
Оті два дерева садив, заким ще
Создав Адама — вже прокляв його,
Вже назначив весь рід його на муку,
На вічне горе! Бо коли знання
Є враг життя, то пощо ж нам бажання
Знання? Чом ми не камінь, не рослина?
Коли хотів, щоб ми не куштували
Плодів знання, пощо ж садив те древо
І тим плодам таку додав приману?