Почвари. Ця ж мовчить, і не змигне
Очима. Знов рої людей товпляться
До дерева знання, і б'ються, рвуться
За плід його, їдять — і знов вертають
До звіря — та спокою не знаходять,
Мов листя те осіннє, гнане й бите
Грізними, супротивними вітрами.
А другий звір під деревом життя
Засів: з крилами лилика, з хвостом
Як пава, з кігтями орла, із тілом
Хамелеона, і з жалом змії.
Що хвиля він мінився і метався,
Манив до себе всіх, і всіх відводив
Від дерева життя. А хто в ньому
Поклав усю надію і за ним
Насліпо біг, той розбивавсь о камінь,
В тернах, ярах глибоких опинявся.
І піднімались руки, кидались
Прокляття — не на звіря-ошуканця,
А все на дерево життя. „Воно
Химера, ошуканство і брехня!“ —
Такий лунав важкий в повітрі гомін.
Глядів на вид цей Каїн, і немов
Ножем по серцю різало його.
Йому здавалось, що весь біль, всі муки,
Всі розчарування тих мільйонів
В його душі бушують, серце в нім
Кліщами тиснуть, торгають нутро.
І він закрив лице своє руками
І скрикнув: „Ох, досить, досить, о Боже!
Не хочу більш глядіти на цей вид!“
В тій хвилі сонце потонуло, пітьма
Лягла на землю і закрила рай.
