Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/155

Її коріння і, ополоскавши
В воді, поїв, а решту про запас
Сховав. Оттак перепочивши день,
Пустився далі. Ховзаються ноги
По мху твердім, натужуються жили,
Повітря ллєсь у знемощілу грудь
Мов оливо холодне, вогнянії
Колеса крутяться перед очима,
І вітер чимраз дужчий, холодніший
Проймає. Наче муравель повзе
Угору Каїн, ба, ще й муравлю
Завидує: йому байдуже вітер,
Байдуже обриви стрімкі й ховзкі,
Байдуже втома!
 Ось убога, сіра
Минулась зелень — всюди голі скелі,
Мертві, грізні. Життя тут ні сліду,
Лиш вітер свище, та орел часом
Скиглить та шарпає свою добичу.
Тут кожний крок хибний, — нехибна смерть.
Тут смерть на кожнім кроці розставляє
Сто вартових, захланних на добичу:
І дощ, і сніг, і вітер, сонця блиск,
Орли й каміння — все тут з нею в змові.

Аж ось одного дня — вже вечоріло,
Як Каїн став на самому вершку —
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь і ледве що живий.
Останніх сил добувши, став на голім
Льоду. Куйовдили вітри могучі
Його волосся, рвали драну одіж,
І кров морозили у жилах. Каїн
Не чув нічого, весь остаток сили,
Всю душу він зосередив в очах,
І очі ті послав у даль безмірну,