Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/153

І гнав цю темну змору геть від себе,
І йшов, і йшов.
 Аж разом — вид новий:
Серед пустині височенна, гостра
Гора. Облитий світлом сонця шпиль
Купається в небесному блакиті
І шоломом іскриться льодовим,
Аж сліпить очі. Нижче голі скелі
Пошарпані стирчать, неначе зуби
Грізного звіря, що пожерти хоче
На небі сонце. Нижче полонини
Сіро-зелені, а ще нижче ліс —
Могучий, дикий бір в тумані тоне.

Спинився Каїн. Рій нових думок
Цей вид в душі його збудив.
 „Мабуть —
Подумав він, — не годен я дійти
До райських брам і око в око стати
Супроти ангела, з ним говорить!
Мабуть для мене замурована
Ця брама. Добре! Я просить не буду,
А сам візьму сю ласку. Ось гора,
Вершком своїм запевно таки вища,
Ніж ця стіна. Піду на той вершок,
І відтам рай побачу, заспокою
Тоту жадобу, що в душі кипить!“

І не роздумуючи довго, рушив
В нову дорогу. Весь той труд, що досі
Зазнав він, був нічим супроти цеї
Мандрівки. Бачилось, що та гора
Зібрала всі завади й перешкоди,
Щоб зупинить його: потоки бистрі,
Ліси непроходимі, темні звори,
Яри бездонні і холодні мряки.