Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/152

 Оттак,
Простягши к небу руки, він молився.
Та з неба відповіді не було.
Лиш сонце сипало промінням ясним,
І каня десь в лазурі проквиляла,
Та шакал вив в пустині.
 „Ні, дарма! —
Промовив Каїн, — голос мій проклятий
До Бога не доходить. Сам я винен,
Що небо не відповіда мені!
Колись було інакше, та — пропало!
Нехай і так. Та ось що я зроблю!
Є прецінь вихід десь у тій стіні,
Куди прогнав Бог батька мого з раю.
Там, кажуть, ангел з вогняним мечем
Стоїть на варті. Що ж, нехай стоїть!
Нехай уб'є мене, мені байдуже.
Не вб'є, то впаду перед ним на землю,
І доти в поросі, немов червяк,
Там витись буду і молитись буду,
Кричати буду і ридати буду,
Аж доки просьби не сповнить моєї“.

І сквапно, нетерпливо рушив в путь
Повз стіни. Він думав: вхід десь близько.
Та день минув, і чорна ніч минула,
Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще, —
Стіна тяглась, мов в безконечну даль,
І з півдня сонце крила перед ним,
А входу як не видно, так не видно.

Та Каїн вже не піддававсь розпуці,
Не кляв, не рвався. Чув він, як зневір'я,
Мов та гієна, здалека кружило
Вокруг нього й дух морозило в йому.
Та він усієї сили добував