І меду на снідання. Сонце вже
Підхопилось високо, зазирнуло
Промінням скісним у нутро печери, —
Тоді до неї наблизився Каїн,
І зараз же пізнав, що сталось з нею.
Ах, раз лишень в життю він бачив смерть,
Та той один раз вистарчив повік,
Щоб розпізнати смерть у всякім виді.
А тут вона явилась так невинна,
Та сумирна, та радісна! Лице
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просіяло,
Відмолодніло. Та сама любов,
Що за життя, й тепер на нім світилась, —
Та щезла туга і тривожні думи,
Немов все те, к чому душа її
Неслась і рвалась за життя — було
Осягнене тепер.
Вид смерти разом
Немов підтяв його всю волю й силу,
Ні болю він не чув, ні жалю в серці,
А лиш безсилля, повне отупіння.
Він сів над трупом і весь день, всю ніч
Сидів недвижно. А на другий день
Він знявсь, сухого листя наносив
В печеру, трупа вкривши ним зовсім,
Потім з гори каміння навалив
І мучився весь день, кривавив руки,
Аж завалив, забив ним вхід печери.
Відтак омив криваві руки в річці —
Так як тоді, по смерті брата! — й звільна,
Не оглядаючись, не відітхнувши,
Пішов в пустиню.
Де? куди? по що?
Про це давно не думав він. Що й думать?
Куди б не йшов він, де б не завернув,
