Та тохо, шо ся тутка стало,
Я тарувати вам не міг.
Тут Ordnung[1] е отин тля всіх!
Ітіть ше, пане, геть віттіль
І сапувайте, шо пропалоі!“.
Та дивне диво! Ті слова,
Що сповіщали пану волю,
Не то що не втишили болю,
А мов збільшили; голова
Його схилилась, згасли іскри
В очах, а хід, недавно бистрий,
Зробивсь повільний. Мов зовсім
Утратив тямку й почування,
Зробивши кроків шість чи сім,
Він став, оглянувсь — і ридання
Нараз ним затрясло усім.
Чого він плакав? Чи лиш з болю,
Чи з того, що ішов на волю?
Чи смерть вже близьку прочував?
Чи зрушила запекле серце
Мужицька добрість, що їй перше
Через насилля не взнавав?..
Оттут моя кінчиться повість.
Що далі сталося — в двох словах
Скінчу. Запізно в пана совість
Порушилась. Грижа й тюрма
Його здоров'я підточила,
Так що заледве на ногах
Міг удержатися. Рішила
Лікарська рада, що нема
Рятунку, лиш в італьськім краю,
Під теплим небом. Що робить, —