І нас під милий Біг благав
Донести вість йому із дому.
„Та нам комісар заказав
З ним говорити. Що й казати,
Що й келію йому добрав, —
Поганшої не міг добрати…
А ще до того приказав
Лиш раз на день, та й то смерком
Його на прохід випускати“.
От вже і нині вечоріє,
Ось ключник забряжчав замком.
„На прохід!“ — крикнув. Пан поспішно
Взяв шапку й вийшов. „Як він сміє —
Шептав в нетямі — клятий шваб,
Як сміє він мене держати
Без суду й слідства? І чи вічно
Держатиме? Чом не чувати
Нічого з дому? Я ослаб,
Це байка, але жінка! Боже!
Хто знає, цей поганець може
Хлопів підбурив, з мого дому
Лиш пожарище, а вона
Недужа, в муках десь кона?..
О, скоро так, то буде й твому
Життю кінець, ти сотона[1]!“
Тяжкі ті, невідступні мислі
Його пекли і гнали й тисли,
І він, затисши кулаки,
Біг, мов безумний, по надвірку…
Аж глип! Іде комісар в фіртку,
За ним чотири гайдуки.
Комісар к ньому обернувся,
