Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/132

Її, як мога, потішати.
Вона ж крізь плач ледве сказати
Могла: „Мій муж! Мій бідний муж!..
Де він тепер? Мої кохані,
Чи з вас ніхто о нім не чув?“

„Ніхто!“
 „Неначе потонув!
О, Боже мій! Вже три неділі!
Я тут лежала, хорувала,
Та з дня на день його все ждала, —
Його нема! О, браття милі,
Рятуйте! Це ж не може бути!
Комісар хоч на нього лютий,
Та все ж не він в окрузі пан.
Та ж староста є старший там!
А староста наш друг, у нас
Їв, пив і полював не раз, —
То не повинен допустити
Так довго мойого морити
В тюрмі! О, Боже, Боже мій,
Тяжкий на нас впав допуст твій!“

Тут хлипання зглушило мову.
По хвилі відізвалась знову:
„Що ж маю діяти тепер?
До Львова їхать, чи до Відня,
Чи унизитись, як послідня,
І тому, що його запер,
Комісару до ніг упасти?
Чи справедливости, чи ласки
Просити? Радьте ви мені!“

Ми похитали головами,
А далі війт говорить: „Ні,
Вельможна пані! Не за вами