Собаки, щось шуршить! Ого —
Припали ми і відгребли
Солому. — Бач! А це комісар!
Грудьми припав він ід землі,
Встромив півтіла в пессю буду,
Лиш ноги ще видні були
З соломи, а в руках держав
Патент, котрим звільняв нас цісар
Він трясся весь, і не без труду
Ми витягли його на яв.
Та бідненький аж застогнав,
На ноги ставши: пси розжерті
Штани пошарпали на нім,
Порвали й тіло: тяжкі рани
Виднілись в місці не однім,
І кров лилась, — і певно смерти
Пожив би був він безталанний,
Коли б заздалегідь в солому
Не заховавсь, і якби ми
Такому жартові страшному
Кінця не вдіяли самі.
„О-ох! Ветіть мене то пана“ —
Стогнав комісар. — „Ох, о-ох!
Jetzt wird er cehn![1] Та кошта рана
Путе міні за світків твох!
Тепер ще я йому покашу!“
І, шкитильгаючи, ступав
Опертий на молодь нашу,
Аж з болю зуби затискав.
Го, го! Та й пан мабуть письмо
Пронюхав носом і побачив,
Що трохи надто насобачив,
Що не з поклоном ми йдемо.
