Комісара до псарні пхнути —
На нас на всіх упала млість.
А пан стоїть, як хмара чорна;
У псарні клекотить, мов жорна
Каміння мелють. Враз піднявсь
Страшенний дзявк і ляск собачий —
Це знак, що розказ той ледачий
Сповнивсь, що в псарні опинивсь
Комісар. Слуги ще стояли,
Мабуть, що фіртку защіпали,
Й сміялись глупо. Аж нараз
Із псарні писк піднявся дикий,
Що заглушив собачі крики
І всіми серцями потряс.
„Рятуйте! Квальту!“ — закричало
Із псарні — й разом замовчало.
Мов іскра впала між народ.
„Рятуймо!“ — разом заревіли, —
„Біжім, ломім цей огород!
Пробі! Комісара пси з'їли!“
І як це сталось, Бог там знає, —
Ураз мов грім залопотів,
Так кинулась юрба цілая
Туди, аж двір застугонів
Від тупоту. В одній хвилині
Пліт рознесли ми по колині[1],
Будки, дашки — все на шматки!
Собак, що дужчі і лютіші,
Всіх перебили тут на місці…
Крик, ґвалт, кривавії дрючки,
Прокляття, зойки і побої, —
