боярин, але все таки він був вітцем тої, котра мов чаром опанувала його серце і його мислі, за котру він віддав би життя. А тепер, о, горе, і вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте Максим не відпирався від вибору. Хоч і як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе таки він у глибині свого серця радувався ним: аджеж при тій нагоді він побачить її! А може йому удасться якнебудь потішити її, злагодити хоть своєю щирістю гострий засуд громади!..
А тим часом рада громадська йшла далі своєю чергою.
Прикликано посланців від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголів.
— Зруйновані ми, — говорив посланець підгірських громад. — Села наші попалені, худобу пограбовано, молодь вигибла. Широкою рікою розлилися пожежі і знищення по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребі.
Посланці з Корчина й Тустаня говорили:
— Нам грозить залива. Понижче Синевідська на рівнині біліються вже шатри монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір, але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали було робити засіки на шляху, але якось вагаються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи наші монголам.
Посланці з инших верховинських громад говорили:
— У нас урожаї лихі, а тепер з долів набігло до нас багато народа. Передновинок
