злого, але, навпаки, щороку складають йому багату данину. Як він міг це зробити, боярине?
Тугар Вовк блиснув гнівно очима на Захара і сказав:
— Плетеш дурниці, старий. Князь нікого не може скривдити!
— А прецінь нас скривдив, оттою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе оттой блискучий панцир і дав його моєму синові? А таке саме діло зробив твій князь із нами. Що для тебе панцир, те для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові, а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш: „Це моє! Мій князь дав мені це в надгороду за мої великі заслуги!“ І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?
— Ти помилився, старче! — сказав Тугар Вовк. — Усі ми власність князя, зі всім що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка, то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.
Мов удар обуха в тім'я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою сиву голову до долу і довгу хвилю мовчав не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руки до гори, до сонця:
— Сонце преясне! — сказав він, — ти благотворне, вільне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився цей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них!
