ланцюга пропала би. Так само, якби не наші святі громадські установи, то й уся громада пропала би. Уважайте ж, чесна громадо! Злодійські руки простягаються, щоб обдерти ті срібні окови з нашого колісця, щоб ослабити і ногами потоптати наш громадський лад, при якім нам так добре жилося!
— Ні, ми не попустимо їм того! — крикнула разом однодушно громада. — Станемо в обороні своєї свободи хоч би прийшлось нам і останню краплю крови пролити!
— Добре, діти! — сказав зворушений Захар Беркут, — так воно й треба! Вірте мені, це дух нашого великого Сторожа прорік із вас! Ви його силою вгадали значення тієї хоругви, що повіває на нашім знамені. Чому вона червона? Бо значить кров! До останньої краплі крови повинна боронити громада своєї свободи, свого святого ладу! І вірте мені, недалеко та хвиля, котра справді запотребує від нас крови! Будьмо готові й її пролити в своїй обороні!
В тій хвилі очі всіх громадян, немов на даний знак, звернулися в сторону села.
Там на шляху, що вів від села попри водопад у гори, показалася невеличка громада пишно построєних, оружних людей. Це йшов у всій своїй пишноті на тухольську раду боярин Тугар Вовк зі своєю дружиною. Не вважаючи на гарячу весняну днину, боярин був у повній лицарській зброї: в панцирі з залізної, блискучої бляхи, в таких же набедренниках і наголінниках і в блискучім спіжевім шоломі з розвіяною поверх нього китою з когутячих косиць[1]. При боці у нього теліпався в піхві
- ↑ Кита з когутячих косиць — китиця з хвоста півня.
