Це зразу здивувало, а далі й розсердило боярина, і він почав тепер чинити тухольцям усякі пакості. Дім його стояв як раз над тухольською дорогою, і він, ідучи за прикладом інших бояр, поставив на дорозі величезну рогачку і жадав від проїжджих для себе мита. Та тухольці були тугий народ. Вони почули відразу, що тут починається рішуча боротьба, і постановили за радою Захара Беркута стояти твердо і невідступно при своїх правах до крайньої крайности. Зараз тиждень по виставленню рогачки вислала тухольська рада громадська своїх відпоручників до Тугара Вовка. Відпоручники завдали йому коротке й рішуче питання:
— Що робиш, боярине? За що спираєш дорогу?
— Так мені хочеться! — відповів гордо боярин. — Коли вам кривда, то йдіть скаржтеся на мене до князя.
— Алеж це дорога не княжа, а громадська.
— Це мене нічого не обходить!
З тим відпоручники й віддалилися, але зараз по їх відході прийшла з Тухлі ціла ватага сільської молоді з сокирами і тихесенько порубала рогачку на дрібні кусні, наклала з неї огонь і спалила її недалеко від боярського двору. Боярин лютився на своїм дворі, кляв поганих смердів, але спротивлятися їм не мав смілости, і наразі не робив уже другої рогачки. Перший напад на громадські права був відбитий, але тухольці не раділи завчасно, — вони добре знали, що це тільки перший напад і що за ним треба надіятись інших. І справді так воно сталося. Одного дня прибігли до Тухлі вівчарі, голосячи сумну вість, що боярські слуги зганяють їх із найкращої громадської полонини. Не встигли вівчарі до
