завсіди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпіхліри та стодоли стояли завсіди відчинені для потребуючих. Князі і їх бояри зависливим оком дивилися на те життя, в якім для них не було місця, в якім їх не потребували. Раз у рік приїздив у Тухольщину князівський збірщик податків, і громада старалась якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два він виїздив, обвантажений усяким добром, — бо податки в великій мірі платили тухольці натурою. Але в Тухольщині збірщик князівських податків не був таким самовладним паном, як по інших селах. Тухольці добре уважали, що належиться збірщикові, а що князеві, і не попускали йому зробити над ними ніякого надужиття.
Але не тільки в самій Тухольщині видний і спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кільканадцять миль довкола, по руськім[1] і угорськім боці. Та й то знали його не лиш як чудового лікаря, що лікує рани і всякі болісті, але й не менше як чудового бесідника та порадника, котрий „як заговорить, то немов Бог тобі в серце вступає“, а як порадить чи то одному чоловікові, чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно, ліпшої ради не придумають. Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільні дії багатьох сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні порядки
- ↑ Руськім — розуміється, українськім.
