Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/525

Цю сторінку схвалено

собі, цеї ночі я спала, як убита. Мої нерви, мов рукою відняв, спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить, як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. Їдь же зараз до Львова, і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, як можна — нині, а найдалі завтра, вертайся додому.

— Додому? — знову сквасився панич.

— Конечно! Конечно! — знов рішуче промовила пані. — І то вертайся не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити, хоч про людське око.

— Нехай і так! - промовив Адась.

— А гроші в тебе є?

— Є. Думаю, що цих буде досить.

— Гляди-ж! Не надто шастайся[1]! Будь оглядний і обережний і вертайся, коли можна, то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я, тим часом, буду тут сама робити, що зможу.

Панич поскочив від мами й направився до возівні.

— Гадино, гей, Гадино! — гукав він. — Готові коні?

— Готові! — відізвався зі стайні Гадина.

— Запрягай до брички!

— Слухаю ясного пана!

— Адась! Ходи но ще сюди! — закликала пані Олімпія.

Поки Гадина виводив зі стайні коні й запрягав маленьку, блискучу паничеву бричку, Адась знов наблизився до матері.

— Слухай, синку, — мовила вона, нахиляючись до нього. — От добре, що я ще в час пригадала! Зараз, як приїдеш до Львова, пошукай Мендля.

 
  1. Шастати — розкидати, витрачувати.