після цього, що сталося, показатись їй на очі! Не зможу слова сказати до неї.
— Ну, що ти, сину! Хіба б сама тебе не хотіла до себе пустити. Але це неможливе. Ніхто ще ні про що не знає. І ти йди зовсім свобідно, говори зовсім свобідно, немов би нічого й не сталося. Можеш мимоходом сказати при Мількові, що піп, котрого він бачив у нас, трохи щось занедужав, але то так, мимоходом! Згадай про це, як про марницю, про котру нема що довго й балакати. Ще раз кажу тобі, Адасику: мусиш це зробити. Від цього дуже багато залежить.
Голос її, інтонація, жести, розвага й рішучість — усе те підбадьорило трохи знемощілого панича. Ота стара жінка, зів'яла, посивіла та похилена віком, виростала в його очах, робилась крепкою, здоровою і смілою за двох. Він чув, що не їй о нього, але йому о неї можна опертися, чув, що засоби її душевної сили ще такі значні, що вистачать для них обох.
— Добре, мамочко, постараюся зробити все! — мовив він, цілуючи її в руку. — Нехай тільки трохи передихну свіжим повітрям! Нехай трохи розірвуся[1], заспокоюся!
— Розірвися! Заспокійся! Але не забувай ані на хвилину, що нас чекає важка і вперта боротьба, для котрої треба розумно і всесторонньо приготовитися. Треба собі забезпечити всі входи й виходи.
— У мами надлюдська сила, надлюдський розум! — із подивом шептав Адась.
— Ні, синку, у мене тільки спокій, — промовила простодушно пані Олімпія. — Уяви
- ↑ Розірватись — розважитись.
