— Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких, грубіянських людей… Серед того окруження… Здурію, мамо, здурію!..
— Бог із тобою, Адасику! Що ти говориш! Мусимо держатися обоє разом. Мусимо не подаватися, мусимо боротися! Пам'ятай, що інакше грозить нам загибіль!
— Не можу! Не можу! — повторяв, мов помішаний[1], Адась, хапаючись обома долонями за голову. — Мушу геть відси! Мушу трохи відідхнути свобідно, покріпитися…
— Ну, добре, добре, — мовила пані. — Так знаєш що, синку? Сідай зараз на бричку й їдь до Львова.
— До Львова? — радісно скрикнув Адась.
— Так. Адже там маєш у касині діло, правда?
— Ага, ага! В касині! Я було й забув! — уривано мовив Адась, немов силкуючись щохвилі захопити трохи повітря у груди, як чоловік, котрого щось душить у горлі.
— Бачиш, це одно. А друге, мусиш зі своєю нареченою побачитися.
— Що? Що мама каже? — здивовано питав Адась, витріщаючи на неї очі.
— Мусиш синку, мусиш! — твердо промовила пані. — Тепер, після того, що тут сталося, піддержання зносин з сім'єю твоєї нареченої є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам це зміркуєш, коли ближче над цим подумаєш. А Еміль казав мені вчора, що вони, дочка й мати, нині або завтра мають бути у Львові.
— Алеж, мамо! — з виразом глибокого болю скрикнув Адась: — я не зможу тепер,
- ↑ Помішаний — божевільний.
