дати в нього все, добитися повної певности, але при людях, при тих недовірливих і вороже для неї настроєних людях — ні за що в світі! Вона не видержала б і одного його погляду, не здобулась би на те, щоб завдати йому найзвичайніше питання.
Не менше, коли ще не більше перелякався, збентежився, зовсім змішався Адась, почувши з офіцини голос Маланки. Оця дівчина, в котрій іще вчора він бачив гарну „пташку“, з котрою можна приємно побавитися, щоб її опісля, обскубану і споневіряну, пустити на чотири вітри, тепер була для нього якимось страшним ворогом, якоюсь могучою загрозою. Чому? Він сам не міг зміркувати. Адже нічого між ними не сталося, вона нічого не могла йому закинути, а те, що зробила для нього, зробила з доброї волі, без силування. А все таки її жалібні ридання та стогнання сверлили його душу, як страшні докори, проймали його невимовним страхом. Цей панич, такий іще гордий і фудульний[1] перед хвилею супроти мужиків, такий, бачилось, лицар, тепер, сам-на-сам із матір'ю, зробився таким малим, безрадним, трусливим, мов дитина, що напотемки зайде в темний кут і боїться сама власного стуку. Він готов був заплакати, руки його тряслися, в душі все завмерло, крім одного, чисто звірячого інстинкту самоохорони.
— Мамо, я довше тут не лишуся! — промовив він розм'яклим, майже плаксивим голосом.
— Не бійся, синку! — мовила пані Олімпія, беручи його за руку. — Кріпися! Не подавайся!
- ↑ Фудульний — зарозумілий, гордовитий.
