— А це що? — промовив війт.
— Хтось там заводить! — скрикнули люди.
— Ходімо, погляньмо власними очима, що там таке? — доповіли другі.
Пані Олімпія й Адась стояли, мов остовпілі. Жадне з них і не думало спиняти людей, котрі, відвертаючися, то кидаючи на них гнівні, а то, бачилось, і згірдні погляди, в німій мовчанці лавою повалили наперед до офіцини, де жив о. Нестор. А плач, крик і завід[1] розлягався з офіцини чимраз дужче, голосніше, жалібніше. Здалека можна було розрізнити два голоси: чоловічий — грубий, і трохи прихриплий і тонкий та дзвінкий — дівочий.
То ридали над зомлілим пан-отцем Деменюк і його дочка Маланка.
Пані Олімпія не йшла вже за людьми до офіцини. Вона почувала, що на це їй не стане сили, що даремне буде вмовляти в цю юрбу, буцім то тут нічого не сталося. А головно її перелякала нагла присутність Деменюка, голос котрого зараз пізнала. Цей чоловік був із о. Нестором ще вчора пізно вночі, вийшов від нього так, що вона його не бачила. Чи він тільки вийшов? Чи пішов геть? Чи він знає що-небудь більше про події цієї ночі і що власне знає? Вона даремне ламала собі голову над цими питаннями, котрі піднімали в її серці цілу бурю тривоги й ніяк не хотіли прояснитися. Сам-на-сам із ним вона може була б відважилася взяти на розпити старого, виві-
- ↑ Завід — голосіння.
