з єґомостем сталося щось недобре. До нього ми маємо право, і ви не смієте нам заборонити з ними бачитися. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.
Тим часом хвіртка відчинилася знов. Люди, зібрані на вулиці, чуючи, що щось довго балакають їх посланці з паничем, і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим, входити в вигонець і громадитися навколо війта. Купка вже була досить поважна й робилася щораз більша. Назва „свині“, котру кинув панич селянам, обурила всіх до глибини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голосніше. Ті, що були ззаду, промовляли сміливіше:
— Що? Ми свині? А дивіть на нього! Смаркач один! Коли ми свині, то ти, певно, за свинопаса над нами не будеш! Ходімо до пан-отця! Не зважайте на цього молокососа! Он яке воно!
І юрба поперла наперед на панське подвір'я. Та в тій хвилі пані Олімпія заступила їм дорогу.
— Алеж, Адасю! — мовила вона, заломлюючи руки й хитаючи головою. — Як же можна таке говорити про таких поважних господарів! Пане начальнику, прошу вас, даруйте йому! Він дуже згризений[1]… там такі неприємності… Господи, а тут у нас також! Єґомость наш трохи заслабли. Вночі в них був напад… знаєте, в них часом тота слабість трапляється. Вчора при гостях трохи міцнішої гербати з ромом випили, та й на тобі! А вночі,
- ↑ Згризений — зжурений.
