Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/514

Цю сторінку схвалено

Вибравши трьох господарів, війт на їх переді посунув ід дворові. Доходячи до брами, він кашельнув на відвагу, поправив собі шапку на голові, потім поправив на собі пояс, далі торбу з бляхою і, вкінці, перехристившися, отворив фіртку і ввійшов до середини. Був це чоловік старший, котрий тямив іще покійного графа й панщину й, по старій пам'яті, ніколи не любив мати діла з двором. Нові, конституційні відносини зовсім не затерли в мужиків старих, панщизняних згадок, а розділ села на громаду й обшар[1] відчужив їх від себе, а властиво накопичив між ними цілу купу нових взаємних роздразнень, підозрінь, суперечок, тим дошкульніших, що діялися ніби-то на легальній основі, а звичайно виходили на шкоду громади, навіть тоді, коли дворові не приносили ніякої видимої користи.

Ледве отворивши фіртку і зробивши крок до середини в вузький вигонець, що провадив на панське подвір'я, пан начальник цофнувся[2] напруго[3], немов побачив щось страшне перед собою й хотів взадгузь[4] вернутися на вулицю. Він стукнувся плечима о свого сусіда, котрий власне за ним проходив хвірткою.

— А вам що, пане начальнику? — спитав сусід, зупиняючися також.

— Агі! — промовив неохітно начальник. — Десь якась стара баба набалакала, що тут усіх вирізали, обрабували, обікрали. Адіть, пані онде на подвір'ю, здоровісінька! Ще й з паничем!

 
  1. Обшар — двір (obszar dworski), дідичівські маєтки.
  2. Цофнутися — завернутися.
  3. Напруго — раптово
  4. Взадгузь — ступаючи п'ятами наперед, задом.