— Та хто перший? — доповідала якась язиката жінка. — Всі перші. По селі якби у дзвін ударив, щось то в тім мусить бути.
— Ну, то ходіть з мною до двору, переконаємося.
— Правда є! Це найрозумніша річ. Пек йому, та чень же люди не зновили.
Від війта до двору було неблизько, і по дорозі юрба все росла та росла. Серед неї особливо голосно балакав та перебігав від одного до другого Цвях, котрого рано жандарм казав випустити з громадського арешту й котрий відтоді, мов навіжений, бігав по селі, розносячи вістку про те, що в дворі сталося щось страшне, та все додаючи, що ось перед хвилею чув це від цього або того сусіда, власне від такого, котрому він сам перед хвилиною сказав.
— Ну, люди, — сказав війт, коли вже були близько двору, — так, як ми тут є, чень усі не підемо до двору.
— Чому ні! — роздались крики серед юрби. — Що нам хто зробить? Ходімо!
— Але не можна! — рішуче відмовив війт. — Ану ж то все неправда? Ану ж там нічого не сталося? Готова нас пані заскаржити до суду, що її двір нападаємо.
Слова про скаргу, про напад утихомирили людей. Вони зацюкалися трохи, тим більше, що всі якось почували в душі, що властиво ніхто не знає, чи й яке там склалося нещастя.
— Найліпше так буде, — казав далі війт. — Ви тут задержіться, а я з трьома господарями піду до двору. Розвідаємо, що там чувати. А як справді буде вас потрібно, то вас покличемо.
— Добре, добре, хай так буде, — загомоніли люди.
