Вість про страшну пригоду в дворі вже коло десятої години рано розбіглася блискавкою по селі. Ніхто не міг докладно сказати, від кого її чув уперше, бо хто тільки здибався з другим, то показувалося, що оба вже знали, що у дворі щось сталося. Одні казали, що рабунок, — другі, — що крадіж, треті — що забійство. Жінки бігали від хати до хати, оповідаючи про страшно покалічені трупи пані, панича і всіх тих панів, що вчора тут гостили й потім заночували. Говорено про розбійників, що вночі напали на двір, шукаючи грошей, то про циганів, банда котрих два дні тому переходила село й, не діставши у дворі нічого, мала грозити пані страшною пімстою. Аж три сусідки нараз прибігли з тою звісткою — розуміється, кожна с різними відмінами — до війтихи з тим, щоб вона розповіла все свому чоловікові. Війт зразу не хотів вірити, але коли жінки почали божитися, що чули це від людей, що про те ціле село говорить, плюнув сердито, вдягнув сіряк, перевісив поверх нього торбу з урядовою бляхою і, взявши палицю, пішов до двору. Поки йшов дорогою, до нього з кожного вигону підходили цікаві чоловіки й жінки, здоровкались і зараз починали несміло:
— Та що, пане начальнику, чи то правда?
— Що чи правда?
— Ну, та теє… у дворі, кажуть, щось там теє…
— Цеє, не теє! — відповідав сердито війт. — Я нічогісінько не знаю. А ви відки чули?
— Та кажуть. Усі в селі говорять. Уже й не тямлю, хто мені перший сказав.
