дім. Вона так і ждала, що ось-ось жандарм зупиниться, вернеться назад і почне розмову про щось інше. Наскільки з початку своєї розмови з ним вона зупинилась на тій думці, що він нічого не знає, настільки потім його довга гутанка[1] й та охота, з якою він слухав її балакання, зродили в її душі наново підозріння, що щось у тім є, щось він знає, чогось догадується. Але ні, жандарм пішов униз селом, не зупиняючись і не вертаючись. Пані слідила за ним очима, аж доки він зовсім не щез їй із виду. Тільки тоді вона зідхнула глибоко й, обернувшися, звільна пішла до свого покою.
У сінях ждав на неї Гадина.
— Ну, що тобі таке? Чого ти прилетів, язик висолопивши? Що там таке сталося, що за тобою мов собаки гнали? — накинулася пані на Гадину з докорами.
— Та, може, то й нічого, прошу ясної пані, — відповів Гадина, все ще держачи сподні в руці, — але я думав…
— То-то й є, що все думаєш, а ніколии нічого путнього не робиш. А як що придумаєш, то таке, що хоч на лопаті вивозь!
— Та я лише задля оцих споднів, — лепотів Гадина, збитий спантелику. — Мені здавалося…
— Ну, що тобі здавалося, тумане? Що мене якісь сподні обходять? І видиш, що я з чужим чоловіком розмовляю, а ти до мене з якимись споднями лізеш! Тьфу! Десь такого й придумати годі, як ти зо мною робиш!
— Але прошу ясної пані! Прошу вислухати! Це єґомостеві сподні, ті, що вони вчора на собі мали! — мовив Гадина.
- ↑ Гутанка — розмова.