путає, попсує та й годі. Ой, доля наша з тими людьми!
Жандарм слухав цих нарікань із очевидним вдоволенням. Чи йому підхлібляло те, що така вельможна пані, графиня, промовляє до нього так, як до рівного, чи йому з якої іншої причини пожадані[1] були ті інформації, досить — він слухав і якось не квапився відходити.
— Ну, та я розбалакалася, — мовила нарешті пані Олімпія, — а панові, певне, ніколи.
— Ні, навпаки! Я дуже рад. Я ще хотів ясновельможну паню запитати про одну річ.
— Ну, прошу, — далеко привітніше, ніж з початку, мовила пані Олімпія, котра рада вже була позбутися цього грізного свідка зі свого обійстя.
— Перепрошую дуже, що ще раз вернуся до вчорашнього, але чи не могли би ясна пані сказати мені, хто ще тут був учора з гостей з паном молодим графом?
— Хто був? Їй-богу, так мені тяжко спам'ятати назви. Та от… а! Був доктор Васонґ, адвокат львівський, потім…
— Дякую ясновельможній пані! — мовив жандарм, кланяючись. — Мені досить! Мені аби одного. Д-р Васонґ… о, це знаний адвокат, знаменитий адвокат! Це чудесно! Дякую ясновельможній пані! Цілую руці!
І жандарм, салютуючи, обернувся по-військовому, а пані Олімпія стояла на місці, проводжаючи його очима. Їй якось аж не хотілося вірити, щоб жандарм справді пішов геть, щоб ця грізна хмара цим разом зовсім минула її
- ↑ Пожадані — потрібні, бажані (польське: pozadane).
