панами видаюся хіба тоді, коли зволять до мене загостити, то де вже мені знати їх назви?..
Пані балакала свобідно, стараючись, щоб її слова виглядали так, немов би плили зі щирого серця. Жандарм стояв перед нею, покірно слухав тих слів, притакував головою, та коли пані скінчила, він знов зачав своїм звичайним, смирним та твердим голосом:
— Дуже перепрошую ясновельможну паню, але дозволю собі запитати ще одно. Для мене було б важно… то є, не так то дуже й важно, а так потрібно знати, де б я міг найти того пана Калясантія? Чи то який пан із сусідства, з села, чи, може, зі Львова?
— І цього не можу вам сказати. Здається, що приїхав учора зі Львова з Адасем, але то розуміється, що десь на селі має маєтність. Мій Адась із кимнебудь не буде товаришувати.
— Розумію! Розумію! Я й не думаю нічого подібного. Пан граф Адам відомий у цілій околиці, як зразок молодого благородного чоловіка. А що до пана Калясантія… як то ясновельможна пані його назвала на прізвище?
— Я ніяк його не назвала, — строго промовила пані, виявляючи тим, що ця розмова починає її нудити. — Я вам сказала, що не тямлю його назви.
— Ах, правда, правда! Перепрошую, дуже перепрошую! Так от про пана Калясантія ясновельможна пані кажуть, що він обиватель.
— Так думаю. Напевно цього не знаю, але думаю по тім, як він чудесно розуміється на конях, на полюванню, на ґрунтах, на лісах і на всякого рода господарстві. О, то дуже світлий чоловік. А в товаристві який милий!
