— Тяжча? Як то тяжча?
— Боюсь, що то не тільки шкіра прорвалася, але під нею й кістка проламана.
— Що ти говориш, Гапко! Де ж то може бути?
— Не знаю напевно. Але коли я доторкнулася зраненого місця, то здавалося, що кістка подається під пальцем.
— Алеж, Гапко! Якби кістка була проламана, адже там під нею мозок, то він би вже не жив!
— Ні, прошу пані! Буде живий. Це ще не конче, щоб відразу вмер. Але мені таки здається, що мозок у нього нарушений, то вже Бог знає, чи й прийде він до себе.
— Ну, Гапко! Не загадуй про таке! — промовила пані немов із докором, але з таким якимось відтінком бадьорости в голосі, що бистріший від Гапки слухач був би підмітив якусь таємну радість при такім ореченню[1].
Власне прийшла Параска з водою, і пані зараз змінила тему розмови.
— Ну, Гапко, ходімо лагодити деяке снідання. А ти, Параско, будь тут, а якби хорий прокинувся, то покличеш або мене, або Гапку.
— Тут конче треба, щоб хтось раз-у-раз при хорім сидів. І то хтось тямущий, — мовила Гапка.
— Ну, та ж маємо… Господи! А я загуталась[2] та й про головне й забула! А ще сюди йдучи, думала про нього, Гапко! Що це значиться, що Деменюка нема? Де Деменюк?
