вінки з червоного огнику, це наш тухольський Сторож.
— Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, аж слухати обридло! — скрикнув Тугар Вовк. — Немов то поза вашою Тухольщиною вже й світу нема!
— Для нас і справді нема світу, — відмовив Максим. — Ми над усе любимо свій кутик; коли б так кожний інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо.
Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як відчутно вколов він у серце боярина тими словами. Він не завважив також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далі спокійним, теплим голосом:
— А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; ця кітловина була ще зовсім замкнена, і тільки через верх текла вода. Озеро це було закляте; в нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра звірина напилася з нього, мусіла згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусіла впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерти. Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом об скелю і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та квітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина,
