— Треба зараз послати до жандармів, — буркнув садівник. — Тут, очевидна річ, що якийсь кримінал стався.
Ці слова були для пані Олімпії мов перший постріл, що розпочинає битву, мов острога для коня. В її очах блиснула енергія. Неспокій пропав, вона випрямилась.
— Очевидна річ, кажете? А ви були всередині, в покою?
— Та ні, ніхто не був, — відповіла Гапка. — Страшно, а, може, і не належиться[1]… або я знаю?
— Хоч по війта треба послати, — доповів її думку садівник. — Самим ніяк не слід приступати до вбитого.
— Та хто ще знає, може, він і не вбитий? — промовила пані.
Всі видивилися на неї. Такий здогад нікому з них і в голову не прийшов від першої хвилі, коли побачили о. Нестора на підлозі, простертого у кров'яній калюжі. І тепер ніхто з них не вірив цьому, та проте всі ахнули з несподіванки. Пані не давала їм часу отямитися.
— Ходіть лишень! Погляньмо ближче! Адже чоловік! Хто знає, чи є пощо кликати війта й жандармів. А коли треба буде, то, ясна річ, покличемо.
Ці останні слова, висказані спокійно й рішуче, трохи направили неприємне вражіння, яке спочатку зробили слова пані Олімпії на всіх присутніх. Звільна, обережно, ненастанно озираючись довкола, всі пішли наперед. У передпокою не добачили нічого підозреного. До покою ввійшла перша пані Олімпія, та вона,
- ↑ Не належиться — не слід.
