купаючи своє скісне проміння в спінених хвилях потоку. Від скель, що затіснювали виплив потоку з тухольської долини, лежали вже довгі тіні; в самій тіснині було сумрачно, холодно і слизько. Внизу розбивалася вода потоку об величезне, купами тут навалене каміння, а в-горі високо шуміли величезні смереки і буки. Понад самим потоком з обох боків вели проковані в скелях вигідні стежки — також діло тухольців. Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну „кам'яну браму“: чи то від пануючого тут холоду, чи від вогкости, чи Бог знає від чого, — вона взяла батька за руку і притиснулася до нього.
— Яке страшне місце! — сказала вона, зупиняючись у самій тіснині і озираючись кругом та догори. І справді, місце було незвичайне, дике. Протік був вузький, може на три сажні, не більше, завширшки, і так гладко прорізаний рвучою гірською водою в лупаковій скелі, що незнаючий був би міг присягнути, що це людських рук робота. А перед самим проходом стояв на сторч величезний кам'яний стовп, у споду геть підмитий водою і для того тонший, а вгорі немов головатий, оброслий папоротю та карловатими берізками. Це був широко звісний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кожного, хто в ворожій цілі вдирався б до цього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.
— Тьфу, яка небезпечна каменюка! — сказав він, — так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!
— Це святий камінь, боярине, — сказав поважно Максим, — йому щовесни складають
