— А що там таке? Що сталося?
— Ой, прошу ясної пані! Нещастя! Страшне нещастя!
— Нещастя? — все ще спокійно, мов не вірячи або не розуміючи цього слова, мовила пані. — Що за нещастя?
— Ой! Страшне нещастя! Єґомостя вбито!
— Єґомостя? Котрого єґомостя?
— Та же нашого, старого.
— Що, о. Нестора? — скрикнула пані, немов аж тепер зрозуміла, про що ходить, і, сплеснувши в долоні, сіла на ліжку. — Бійся Бога, Параско, що ти кажеш? То не може бути!
— Правду кажу, прошу ясної пані! Прошу піти подивитися! Я зирнула лиш іздалека, то мало не вмерла зо страху. Такий страшний лежить, увесь у крові!
— Господи! Що за нещастя! — шептала пані й почала вся тремтіти, мов у лихорадці. — Що це може значити? Адже це страшенна річ! Адже це до віри не подібне!
Отак розмовляючи, тремтячи та зідхаючи, вона встала, вмилася і, впорядкувавши прихапцем волосся та убравшися по-буденному при помочі Параски, вона вийшла зі спальні й, ледве переводячи ноги, поспішала до офіцини.
Сінешні двері тої офіцини, де було помешкання о. Нестора, були широко отворені. Крізь двері видно було людей, що стояли у присінку, це були: Гапка, садівник і Гадина. Цей останній, вибравшися косити траву під вікном о. Нестора, побачив, що не тільки сінешні двері
