— Диво якесь! Що йому таке? — воркотів сам до себе садівник. — Чи не сталося тут щонебудь нечисте, борони Господи!
І він, вийшовши на стежку, почав роззиратися по саду, та, не бачучи нічого незвичайного і продрогши від раннього холоду та рясної роси, закликав пса зі собою й подався назад до своєї буди.
— Ну, ну, Босий! — мовив він до пса, гладячи його по голові та стараючись заспокоїти його, — не бійся нічого! Лежи тихо, не полохай людей зі сну!
Босий глядів своїми вірними очима хазяїнові в лице, немов старався порозуміти його бесіду. А бачучи, що хазяїн його лізе під мішок, що служив йому за покривало, і лягає ще спати, він і собі ж, найшовши вигідне місце в кутику на соломі, звинувся в каблук і, обкрутившися так зо два рази, ліг, положивши голову на задніх лабах[1], і заснув.
Та спокій уже не вернувся у двір. Правда, солов'ї сьогодні не тьохкали до схід сонця, тільки горобці в листю дерев цвіркали та пищали, мов на дощ. Та ось корови в стайні почали непокоїтись: їх здивувало те, що їх хазяїн так довго не приходить доїти їх; вони знали, що ось тут за стінкою стайні лежить купа прив'ялої, вчора накошеної конюшини, котру приготовлено для них до припусту; запах її долітав до них крізь проруб у стіні, вони витягали голови в той бік, а далі одна з них заревла звільна, протяжно, тужливо. Бачучи, що на цей голос ніхто не входить до стайні, вона заревла у друге, а за нею підня-
- ↑ Лаба — нога.
