торецький двір, у вікно офіцини, то в тій же хвилі мало охоту відвернутися, і з докором люб'ячої та строгої матері буркнуло до дочки-землі:
— Ага! Ти вже знов!
Земля мовчала понуро, силкуючись покрити своє лице холодною паморокою, але це їй не вдавалося. Сонце, побачивши її змагання, наморщило промінясті брови і крикнуло:
— Гей, мої золоті промені! Далі наперед! Січіть оцю млу! Коліть її! Прошибайте наскрізь! Не дайте їй своїм серпанком заслонювати правду! Не дайте їй допомагати заховати зле діло! Все виясняйте, все виводіть на світ Божий! Нехай не дармо люди звуть мене праведним сонцем! Хочу бути праведним і не дати неправді з укриття[1] панувати над світом!
І вже холодна мряка почала рватися, шматкуватися на лиці землі, мов старий, пошарпаний серпанок. Глибоке зідхання стиду й болю підняло груди землі, затремтіло в цілій природі, стрепенуло всякою живою душею. Потягло чимсь прикрим, душним, мов запах теплої крови. На сонних налягли важкі змори, діти заплакали в колисках, а хто прокинувся, той із тривогою озирався довкола, не знаючи, що сталося на світі, далі христився й шептав:
— Дух Святий при нас і при хаті!
В торецькому дворі всі ще спали. Хоч починався робочий день, та тут ніхто не спішився ні до якої роботи. Навіть пахтяр, прокинувшися на хвилину й підвівши голову, хоч бачив, що сонце сходить, у знесилі опустив знов голову на тверду, сіном напхану подушку і в
- ↑ Заховавшись (польське: z ukrycia).
