Цвях нахилився до неї, обняв її голову лівою рукою, прихилив до себе й почав щось швидко, задихаючись та путаючись, шептати.
— Ой, Господи! Та не може бути! Ой, мати Божа! — скрикувала Марта час від часу, слухаючи його оповідання. — Бійся Бога, чоловіче! Це не може бути! Ти п'яний! Тобі приснилося!
— Щоб мене свята земля не носила, коли хоч о-тіцічко[1] брешу! — клявся Цвях.
— І ти бачив усе? На власні очі?
— Кажу ж тобі, що бачив!
— Господи, Господи! Що ж це таке? Що з того буде?
— Або я знаю!
Марта заломила руки, глянувши на нього.
— А я знаю! Ой, знаю, чоловіче, що буде! Все на тебе звалять! Всьому ти будеш винен! За все ти відповідатимеш!
— Що? Я? — скрикнув Цвях, мов ужалений. — Ну, що ти говориш? Як же це може бути, коли я нічого не винен?
— А от бачиш! Згадаєш моє слово! Ой, Господи! Що ж мені тоді робитоньки!
— Але, жінко! Чого ти журишся? Коли це не може бути. Адже я бачив…
— Воліли б тобі очі повилазити, щоб ти і світу Божого не бачив, от що! — скрикнула жінка. — Волів ти каменем сидіти в тім арешті, де тебе посадили! Та гов! Тебе бачив хто, як ти тікав із арешту?
— Та хто мав мене бачити? Якби побачили, то гадаєш, що були б мене пустили?
- ↑ О-тіцічко — трошечки (тільки, тіцько).
