тих, що їхали гостинцем. Брички поторохтіли до Торок, а коли жінка по якійсь хвилі обернулася, чи чорна поява біжить за нею, не бачила вже нікого на полі. Вся тремтячи зо страху і стужі — вона була в одній сорочці і вся промочена росою, — вона стояла ще якийсь час на місці, мов остовпіла, ловлячи вухом далекий туркіт бричок по селі, ще дальше гавкання собаки й ті неясні шелести літньої ночі, що видає сонна природа. Ось туркіт на хвилю затих, а замість нього роздався голосний протяжний свист:
— Фіііі! фі-фі-фіііі!
Тихо. Потім знов затуркотіли брички, та вже щораз тихіше, дальше, невиразніше, поки туркіт їх не злився з тими неясними шелестами літньої ночі, що видає сонна природа. Тоді жінка важко зідхнула, перехристилася і звільна, осторожно почала повзти назад на те місце, де покинула свій мішок із картоплею й мотику. Чорна поява не забрала нічого, все лежало на свойому місці. Та жінка вже не всмілювалася копати. Вона поспішно вхопила мішок, завдала його собі на плечі, взяла мотику і знов поповзла як мога швидше долі нивою аж до самого її кінця. Дійшовши до кінця, вона не входячи на сіножать, півперек загонів, засаджених картоплею, дійшла аж до гостинця і, тривожно озираючись та важко дишучи під вагою мішка, поспішала до села. Дійшовши до кінця села, вона знов зійшла з гостинця, щоб не йти серединою села, де її могла побачити селова варта. Вона з трудом перелізла через рів і попід паркан, що обгороджував обійстя коваля Гердера, стежкою поповзла на загумінки. Зупинилася на хвилину, а далі заглянула
